Пожежі, повені, вибухи на атомних електростанціях. Історія України багата на стихійні лиха та техногенні катастрофи. Щодо нашого міста, то в нас було все, окрім вибухів на АЕС. Тому що АЕС немає ні у місті, ні в області. Але біда може прийти раптово і будь-якої миті. Далі на dnepr.name
Гори воно все вогнем!
Пожежі в Катеринославі траплялися регулярно. Причина – велика кількість дерев’яних будівель. Обробляти деревину протипожежними засобами тоді ще не вміли. А де дерево, там і вогонь. Плюс – посушливі степові умови.
Серія найруйнівніших пожеж припала на літо 1864 року. Весь серпень Катеринослав палахкотів, як Москва після вторгнення армії Наполеона. 16 серпня у центральній частині міста лише протягом одного дня згоріло понад сотню приміщень. Чималу роль у цьому відігравав вітер, який перекидав вогонь з однієї будівлі на іншу. Андрій Михайлович Достоєвський, брат великого письменника, працював тим часом губернським архітектором. У своїх спогадах він писав, що більшість пожеж припадала на навмисні підпали. Мешканцям будинків підкидали записки, із зазначенням проміжку часу, коли будинок загориться. І практично всі прогнози збувалися. Обивателі встановили цілодобові чергування, але будинки продовжували горіти. Поліцейські були впевнені, що це справа рук польських націоналістів (незадовго до низки пожеж було придушено відоме польське повстання). Але наскільки це правда, достеменно досі невідомо.
Хотіли, як краще…
Повені були окремим головним болем для мешканців старого Катеринослава. Причому незважаючи на всі вжиті заходи щодо недопущення повеней.
При проектуванні та будівництві Катеринослава враховувалися всі ризики затоплення – Дніпро поряд. Сам Григорій Потьомкін наполягав на тому, що місто має розташовуватися на горі. Але досить швидко з’ясувалося, що всім місця на горі не вистачить. Тому низинні райони теж були забудовані та заселені. Причому тут будівництво за масштабами перевершувало будівництво у нагірній частині міста, бо було дешевшим.
На зустріч із Посейдоном
Перша велика повінь у місті сталася ще за життя Потьомкіна, 1789 року. Води Дніпра вийшли з берегів та затопили Катеринослав та Кременчук. Катеринослав тоді ще тільки зароджувався, а Кременчук стояв на своєму місці вже понад 200 років. У цьому місті тоді була адміністрація Катеринославського намісництва. Після повені Потьомкін вирішив перенести органи управління безпосередньо до Катеринослава.
А ось у 1820 році сталася повінь, яка залишила глибокий слід в історії міста. Причиною знову став розлив Дніпра. Під водою опинилася практично вся низинна частина міста, аж до сучасного проспекту Яворницького. Точна кількість жертв та руйнувань невідома, як і сума збитків. Але, судячи з спогадів сучасників, наслідки були катастрофічними. Було затоплено в’язницю, торгові ряди, пристань, пивоварний завод, близько сотні житлових будинків.
Нове століття – старі проблеми
1907, 1908, 1917. Це перелік років, коли Катеринослав знову страждав від повеней. Тільки тепер під удар потрапляла і лівобережна частина міста, оскільки на той час там сформувалися поселення робочіх. У 1907 році чисельність мешканців селища Амур складала десять тисяч людей. За повідомленням газети «Русское слово», причиною повені став прорив Амурської греблі, після чого вода накрила селище. Мешканцям довелося рятуватися від стихії на дахах залізничних вагонів, що стояли на високому насипі. Аналогічні лиха були у 1908 та 1917 роках. Як писав автор книги «Місто на трьох пагорбах» Михайло Шатров, в районі Катерининського проспекту можна було плавати на човні з веслами.
У розпал індустріалізації Дніпропетровську передав гаряче вітання Дніпрогес. Незадовго до його введення в експлуатацію, коли з повенями мало бути покінчено, відбулося підвищення рівня води в Дніпрі. Затопленими виявились усі квартали від нинішньої вулиці княгині Ольги до парку Шевченка. Є відоме фото того часу, де люди плавають на човнах біля театру імені Шевченка.
Після запуску Дніпрогесу проблема повеней відступила, здавалося, назавжди. Виявилось, що здавалося. Наступна грандіозна повінь сталася 1977 року. Для мешканців Дніпропетровська воно виявилося шоковим на тлі відносно стабільної доби застою. Країною править виходець із Дніпропетровської області, тобто з нами нічого страшного не станеться. Сталося.
Сталося це наприкінці липня. На місто в другій половині дня обрушилася потужна злива, яка тривала дві години. Нижня частина Дніпропетровська пішла під воду досить швидко. Потім вода, яка встигла зібратися на пагорбах та висотних районах, побігла до центральних районів Дніпропетровська. Рівень підйому води дорослій людині доходив до грудей. Усі підвальні приміщення затопило одразу. Асфальт із доріг йшов, ніби його там і не було. На центральному проспекті шар бруду сягав півметра. Вулиця Бонч-Бруєвича, між першим та другим житловими масивами Перемоги, була тоді забудована невеликими приватними будинками. Мешканці цієї вулиці, які захоплювалися рибалкою та мали надувні човни, знімали своїх сусідів із дахів та огорож. За розповідями очевидців, в’їзд на Новий міст був апокаліптичною картиною. Декілька десятків автомобілів загрузли в бруді і були затоплені майже повністю.
За чутками, не обійшлося без жертв. Нібито кількох людей затягнуло в каналізаційні люки. Наскільки це правда, достеменно не відомо. У Радянському Союзі дані про жертви будь-якої катастрофи або замовчувалися, або зменшувалися. А головна газета міста «Дніпро вечірній» повідомила лише про суботник, на якому дніпропетровці бадьоро ліквідували наслідки повені.
На рівному місці
Найвідоміша техногенна катастрофа ХХ століття у Дніпропетровську сталася 6 червня 1997 року на «Тополі». За кілька годин під землю пішов 9-поверховий житловий будинок, школа та частково два дитячі садки.
Тоді на території одного з дитячих садків розташовувалась пекарня. Її сторож першим зрозумів, що відбувається щось незвичне. Він почув рано-вранці сильний гуркіт, і вирішив, що це або бандитські розбірки, або витівки терористів. І про те, і про інше постійно писали газети та говорили по телевізору. Сторож зателефонував до міліції. Цей дзвінок урятував життя сотень людей.
До приїзду міліції, цивільної оборони та керівників району будинок уже хитався, як ковила на вітрі. Єдині, хто не здивувався такій картині – керівництво району. Вони знали проблеми житлового масиву «Тополя», будинки якого регулярно «тріщали», оскільки масив був побудований на пливунах (пливуни – ґрунти, насичені водою). Миттєво розпочалося виселення мешканців, які взагалі не розуміли, що відбувається. Працівникам міліції доводилося виводити затятих мешканців буквально за комір. О 6.40 ранку будинок розколовся на частини та пішов під землю, потягнувши за собою школу та дитячі заклади.
Того дня на «Тополі» відключили всі комунікації, а тих, хто жив у радіусі 200 метрів, евакуювали. Вирва на місці колишнього будинку була діаметром 150 метрів. Спочатку повідомляли, що обійшлося без жертв. Потім з’ясували, що одна жертва таки була – неподалік від епіцентру подій обрушився гараж, усередині якого був чоловік. Якби не злагоджені дії міліції та цивільної оборони, загиблих та поранених було б набагато більше.
То хто ж винен у стихії, лихах, катастрофах, якщо це відбувається в сучасному світі? Природа? Форс мажор? Як казав Лазар Каганович, коли обіймав посаду наркома шляхів сполучення СРСР, «у кожної аварії є ім’я, прізвище та посада». І це справді так.