У XXI столітті про пороги Дніпра майже забули, лише іноді згадки істориків пов’язують їх зі славетною історією Запоріжжя. Після спорудження Дніпрогесу залишилися лише рештки останнього з порогів – Вільного. Колись же ці численні кам’яні перешкоди надійно перегороджували шлях ріки від Чорного моря вглиб України, змушуючи судна лавірувати серед брил і вирів води. Навіть ландшафти, які збереглися, вражають своєю мальовничістю та різноманіттям – як мовчазні свідки минулих століть, що зберігають рештки козацьких чайок, скіфських курганів і легенди. Далі на dnepr.name.
Кам’яні велетні великої ріки
Багато років тому трохи нижче Катеринослава, від Лоцманської Кам’янки й аж до Запоріжжя, річка перетворювалася на вузький і небезпечний каньйон. Води звужувалися до 300–800 метрів, а біля останнього порога – до 175 метрів, цю частину річки не могли здолати човни та судна. Люди складали легенди про небезпечні та непередбачувані пороги: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнигівський, Будильський, Зайвий і Вільний. У жовтні 1647 року польський шляхтич Богуслав Маскевич описував, що ці пороги схожі на греблю, і найскладнішим є Ненаситець. Так назвали за те, що з кожної переправи він неодмінно забирав собі хоча б одне судно.
Пороги Дніпра були відомі ще за часів Київської Русі. Навіть постійні набіги степовиків та походи князів не могли приборкати стихію. Освоєння порогів обірвала татаро-монгольська навала, загинуло поселення на березі Самари – Ігрень. Ці місця ожили тільки після перемоги литовського князя Вітовта над татарами у битві при Синіх Водах 1362 року. Тоді почалося активне заселення берегів біля річки Самари. Пороги не лякали козаків, проте для турецьких суден вони залишалися непереборною перепоною.
Спроба приборкати стихію
У 1635 році навпроти першого дніпровського порогу – Кодацького – збудували однойменну фортецю, яка стала початком заселення території сучасного міста. Назва земель, розташованих у пониззі річки Дніпро за його порогами, визначалася тим, як ця річка огинала береги, якими стежками ходили козаки. Перший план поліпшення судноплавства запропонував у 1775 році князь Потьомкін. Але роботи розпочалися лише десятиліттям пізніше під керівництвом полковника Фалєєва, а у 1795 році інженер де Волан представив свій проєкт, спрямований на поліпшення сплаву через небезпечні пороги. Однак всі спроби реалізувати ці ідеї виявилися невдалими.
Лише у 1826 році місцевість біля порогів ретельно вивчили, склали детальний план й ухвалили створити судноплавний канал. Для цього у 1833 році поглибили Старокодацький поріг, а протягом 1843–1854 років прокопали канали вздовж лівого берега на всіх порогах і підірвали найнебезпечніші скелі. Але й це не розв’язало проблеми: нові канали були вузькими та мілкими, тому судна й надалі обирали старий козацький шлях, лавіруючи між скелями правого берега. Пароплави пройти пороги не могли. лише веслові та гребні судна, та й то тільки під час повені. Сплавлялися хіба що плоти, й лише за течією.
Володарі порогів
Саме тому особливо цінувалися лоцмани – люди, які знали, як пройти пороги. У 1770 році частину таких фахівців із Ненаситинської “веслувальної флотилії” переселили до Старого Кодака за розпорядженням Запорозького коша. У 1785 році сформували окрему групу лоцманів, які проводили через пороги казенні судна з лісом. У 1787 році вони вперше провели 80 суден флотилії Катерини. За наказом Потьомкіна для переправи постійно тримали близько 120 спеціалістів, яких звільняли від податків і рекрутчини. Згодом їх кількість зросла до 673, лоцмани мешкали у Старих Кодаках і Кам’янках. Ця команда підпорядковувалася Міністерству шляхів сполучення Російської імперії, а у 1879 році перейшла під нагляд місцевих установ на громадських засадах. Саме біля Дніпра було підписане місце зустрічі лоцманів, де вони збиралися, щоб обговорити плани проведення суден через дніпровські пороги.
Історія про лоцманів та царицю Катерину
У своїй праці “Історія Катеринослава” відомий науковець Дмитро Яворницький розповів, наскільки враженою була цариця Катерина II майстерністю місцевих лоцманів. Коли самодержиця прибула до Катеринослава у 1787 році, то наказала пустити галери через Ненаситецький поріг. Вирішили спочатку продемонструвати міць стихії на судні підполковника Фалєєва, куди сіли місцеві рибалки. Поріг Ненаситець падав поступово, дванадцятьма уступами, і рибалки сміливо рушили назустріч стихії. Човен здолав одинадцять, але на останньому несподівано рвонув уперед і зник під потоком разом із рибалками. Цариця почала шкодувати за загиблими, але раптом помітила, що ті виплили набагато нижче порогу. За мужність керманич отримав царську нагороду – аж 50 золотих карбованців.
Після цього почали переправляти царські галери під проводом кам’янського лоцмана Мойсея Полторацького та його помічника, кодацького лоцмана Непокритенка. Всі кораблі царського флоту успішно проминули пороги, і вражена спритністю, мистецтвом і безстрашністю лоцманів самодержиця нагородила керманичів. Полторацький здобув звання поручика, його син – прапорщика. Прапорщиком став і помічник лоцмана Непокритенко.
Старокодацькі канали та козацькі шляхи
На початку XX століття економічний розвиток Російської імперії почав вимагати нового радикального способу розв’язання проблеми дніпровських порогів. Влада Катеринослава запропонувала шлюзування, яке б допомогло встановити ще й пряме сполучення між Балтійським та Чорним морями. Перші проєкти з’явилися у 1905 році, але лише у напередодні Першої світової війни Міністерство шляхів сполучення передало до Державної думи пропозицію про виділення 37 мільйонів карбованців на будівництво шлюзів за проєктом інженера Івана Розова.
Тоді ж подав свій проєкт професор Петроградського політехнічного інституту Борис Бахметьєв, де враховувалися енергетичний і шлюзовий аспекти. Але спроби об’єднати обидва проєкти загальмувалися через бюрократію. На початок робіт Дума виділила 3 мільйони карбованців тільки у 1915 році, та й ті у Катеринославі отримали не повністю. Процес знову зупинився через Першу світову війну, брак робітників та досвідчених спеціалістів.
Стіна на порогах
Знову повернулися до цієї проблеми тільки у 1918 році, проєкт шлюзів розробляла Українська академія наук під керівництвом інженера Івана Розова. Але виникла загроза захоплення Катеринослава армією Махна, тому всі матеріали вивезли спочатку до Новоросійська, а згодом за кордон. Відтак останній проєкт у квітні 1920 року створював інший спеціаліст – інженер Іван Олександров.
Дніпрогес став найбільшим будівництвом програми Державного плану електрифікації країни, комісію з його спорудження очолив Лев Троцький. Гігантська стіна заввишки 37 метрів, зведена вручну, мала підняти рівень Дніпра вздовж усіх порогів. У 1932 році пороги остаточно перестали бути перешкодою для суден, бо пішли під води нового Дніпровського водосховища, а разом із ними зникла й частина живої історії річки.
Там, де зустрічалися вода та історія
Останніми милувалися порогами учасники експедиції, організованої видатним істориком Дмитром Яворницьким в останнє літо “походу на дубах за старовинним звичаєм”. Під дубами вчений мав на увазі спеціальні човни для переправи через пороги. Яворницький дуже переймався долею цих історичних перешкод, бо вважав, що чимало їхніх таємниць так і залишилися нерозкритими. Григорій Омельченко, який пізніше став організатором музею лоцманства у Лоцманській Кам’янці, згадував слова старого професора, сказані його батькові, теж лоцману, у 1930-х роках: “Не почуємо більше, як шумлять пороги, Микито, не повернеться колишня слава”.
Так, земля навколо порогів була дуже багатою на археологічні пам’ятки всіх епох: палеолітичні та неолітичні стоянки, могильники й ритуальні святилища, кромлехи доби бронзи, скіфські кургани, поселення черняхівської культури. А ще – залишки фортеці Кодак, фундаменти козацьких церков і старовинні цвинтарі. Ще до того як води Дніпра поглинули ці землі, з 1927 по 1932 рік там працювала археологічна експедиція, фіксуючи цінні залишки минулого. А у XXI столітті на цих територіях створили геологічний заказник “Дніпровські пороги” та Національний заповідник “Хортиця”, які охороняють пам’ять і природу, котрі колись формували легендарні кам’яні перешкоди.
Джерела: