Недарма говорять, що нове – це добре забуте старе. У 21 столітті українці знову згадали про вітроенергетику і почали активно цікавитися новітніми розробками. Хоча коли б у минулому столітті не знищували свої власні вітряки, то мали б вже досконалу систему, котрій напевне заздрили в Європі й квапилися переймати досвід. Але краще пізно, ніж ніколи, тож уроки з минулого теж будуть корисними. Наприкінці 19 – початку 20 століття в Україні налічувалося близько 20 000 вітряків! Вітряні млини цінувалися вище за водяні, бо працювали цілий рік, ніколи не стомлювалися молоти, як ті ж млини на кінній тязі. Електрифікація їх витіснила, але вони знов поступово повертаються. Далі на dnepr.name.
Трохи з історії вітряків
Ці млини були невіддільним колоритом будь-якого села або дороги, біля них мандрівники спочивали, по них вимірювали відстань. Існує версія, ніби цей механізм винайшли ще у Китаї, інші дослідники називають Близький Схід. Відомо, що в Європі про них першими дізналися французи під час хрестових походів. А перший вітряк з’явився у 1430 році. На Київській Русі вітряки нібито почали будувати у 16 столітті, найбільше їх було на Волині. До того часу ставили кінні млини, де борошно мололи, пускаючи по колу коней. Або користалися ручними жорнами.
Активно будувати водяні та вітряні млини почали на початку 19 століття, бо люди швидко зрозуміли: справа прибуткова, гроші приходять практично з вітром. От тільки побудувати млин було недешево, та й право молоти зерно теж надавали не всім охочим. Найчастіше в Україні ставили вітряні млини німецького та голландського зразків, відрізнялися вони між собою тим, що по-різному ловили вітер. Німецькі оберталися всім корпусом, а голландські – лише дахом з колесом та крилами. Ще в Україні і зокрема на Катеринославщині можна було побачити млини у вигляді башти, клуні, будували одноповерхові та двоповерхові споруди.
Скільки млинів було на Катеринославщині?
Здавалося б, степи – найкраще місце, аби розгулятися вітру, тож і для вітряків воно підходить. Для роботи вистачало вітру зі швидкістю від 3 до 8,5 метрів за секунду, а такого було вдосталь. На Катеринославщині ставили млини вітряні, водяні, наплавні, згодом їх замінили парові, електричні, дизельні та моторні. В архівах збереглися спогади колишнього запорожця, мешканця губернії з села Михайлівка Микити Коржа. Той розповідав, що внизу над Дніпром, під скелею тримав свої багаті млини козак Лазар Глоба. Один млин був влаштований на каменях, а другий – байдашний, де валяли сукно.
Етнограф Яків Новицький у 1873 році зафіксував спогади майже сторічної мешканки Підгороднього, котра пам’ятаю ще Половицю кінця 18 століття. Вона й розповіла, що у Слободі жили люди заможні, тримали худобу, пасіки. А горою стояли козацькі вітряки, простенькі, вкриті очеретом, на Дніпрі працювали водяні млини на байдаках. Якщо звернутися до матеріалів Дмитра Яворницького, то ще у 1783 році у Половиці налічувалося 130 дворів, 5 водяних млинів та 3 кузні. А у Нових Кайдаках у 1796 році водяних млинів було 11, а вітряків – 13.
Які млини ставили на Катеринославщині?
Спогади про ці події вдалося зберегти, завдяки нотаткам і дослідженням різних мандрівників, які подорожували Україною. Російський академік Василь Зуєв їхав з Петербурга до Херсона у 1781-1782 роках і зазначав, що у селі Бородаївка на Катеринославщині у млині не лише мололи жито, а й товкли просо. Вся будівля оберталася на стовпі. Дослідник архітектури Таранушенко зафіксував у селі Михайлівка вітряк із каменю, який мав форму не піраміди, як більшість дерев’яних, а конусу. Кількість крил у вітряків у Катеринославській губернії відрізнялася, найчастіше їх робили 4, рідше – 6. А по Україні можна було побачити млини і на 10 крил.
Наплавні млини
Чимало цікавих матеріалів про побут Катеринославщини зібрав на початку 1900 років етнограф Василь Бабенко. Він описував наплавні млини, які ще називали сукновальними. Їх робили з дощок і ставили тільки на барках на річках. Взимку та навесні тримали біля берега, щоб не знесло. На маленьких річках ставили рубані млини, які працювали, завдяки водяному колесу, котрий рухала вода. Колесо крутило вал із зубчастим внутрішнім колесом, а воно вже рухало шестерню з веретеном. Вітряки споруджували за тим же принципом, що і водяні конструкції, тільки рух забезпечували вітряні крила. Дахи робили солом’яні або дерев’яні, рідше – залізні, бо були дуже дорогими.
Млини біля порогів Дніпра
На початку 19 століття вийшов царський наказ забезпечити водне сполучення по Дніпру і зокрема – через пороги. Треба було облаштувати канали на Кодацькому, Сурському, Лоханському порогах та Ненаситці. У 1803 році за проєктом нідерландського інженера Франса де Воллана зробили двокамерний шлюз, роботи обійшлися у 2 мільйони карбованців. Але зусилля виявилися марними, бо канал розмістили не дуже зручно від природного фарватеру річки, де проводили судна дніпровські лоцмани.
Коли шлюз остаточно зруйнувався, канал вирішили використати мешканці села Миколаївка Катеринославської губернії. Хазяйновиті українці облаштували аж 4 невеличкі водяні млини біля Ненаситецького порогу. Вони проіснували аж до 1932 року, коли була збудована ДніпроГЕС, і місце поглинуло Запорізьке водосховище. На початку 20 століття водяних млинів з’являлося все більше, бо їх почали використовувати як сукновальні, лісопильні, водокачки, рудодробарки, механічні молоти, ковальські міхи. Формувалися невеличкі господарства, на початку 20 століття довкола Катеринослава їх набиралося стільки, що навіть заважали судноплавству.
Легендарний млин у Капулівці
Зазвичай млини будували поблизу доріг, у полях, на пагорбах за селом. Відомим на всю Україну був Капулівський вітряк, встановлений неподалік від місця поховання відомого кошового отамана Івана Сірка. Земельну ділянку з могилою славнозвісного запорожця купив у 1909 році для обласного музею імені Поля історик Дмитро Яворницький. Вирішив зробити заповідне місце. У 1960 році біля могили на Капулівській дорозі збудували вітряк як пам’ятник української старовини. Сюди часто приїздили робити святкові світлини молодята, гості з Нікополя й Капулівки. На жаль, наприкінці 20 століття цей млин знищили вандали, залишилася тільки кам’яна основа.
Останні вітряки на Дніпропетровщині
Коли на початку 20 століття почалася масова індустріалізація, вітряні та водяні млини стали непотрібними, хоча у деяких селах вони ще залишалися. Останнім вітряком Верхньодніпровщини називали Пащенків млин біля села Калужине, колись у цьому місці налічувалося аж 25 млинів для сіл Калужине та Дніпровокам’янка. Пащенків вітряк стояв до 1975 року, а збудований був на початку 20 століття. Трохим Пащенко обрав непогане місце: на найвищій околиці на південь від села. Млин припинив роботу після смерті господаря.
Часто навідувалися люди і до Чернечого млина. Власником його був місцевий селянин Іван Потапенко на прізвисько “Чернець”, яке дали за те, що перебував деякий час при монастирі. Старожили згадували, що у Пащенка та Чернця було найкраще борошно і справедливі мірчуки. Так називали міру зерна, яку брали мірошники за роботу. Чимало млинів було знищено разом із господарями у роки колективізації. Наприклад, у селі Бабайківка Дніпровського району зруйнували 20 млинів-вітряків, а їхніх господарів розкуркулили. Залишки останнього старого млина у Синельниківському районі знищила вже війна 21 століття: у квітні 2022 року туди потрапив російський снаряд.
Заради справедливості варто додати, що чимало вітряків зникли у першій половині 20 століття, бо не могли конкурувати з млинами на парових та дизельних двигунах. А таких теж почало з’являтися багато. Найвідомішим був млин відомої у місті купецької родини Тіссенів, розташований у 1810 році прямісінько на Катерининському проспекті Катеринослава. Іван Тіссен був головним мукомолом губернського центру, його борошно виставляли на Всесвітній виставці у Парижі у 1900 році, звідки він привіз золоту медаль. Але це – вже тема зовсім іншої історії.