Пиво вважається німецьким напоєм, хоча на слов’янських землях його вміли варити не гірше. Навіть у Київській Русі славилися свої майстри. Відомо, що катеринославці почали варити пиво у 19 столітті і навіть започаткували свої пивні традиції. І не дивно, бо на цих землях мешкало чимало козаків, які пиво дуже поважали. Історики відзначають, що січовики цінували якісне поєднання пшениці та ячменю, відтак власне пивоваріння процвітало. У 1773 році тільки у Кодацькій паланці налічувалося 75 закладів, де продавали своє пиво, тоді як на Січі – лише 57. Наприкінці 18 століття пиво активно варили ще й у поміщицьких маєтках. Далі на dnepr.name.
Дослідники визначили, що у Катеринославі та його околицях у 19 столітті працювали 6 заводів, які виготовляли цей напій. На початку 20 століття залишилося 4, і попри всі українські традиції пальму першості захопив німецький завод Ботте, розташований біля Озерного ринку. Зовсім трохи йому поступався німецький завод “Горний” Ернеста Дюмлера, між цими титанами виробництва велася напружена боротьба за лідерство. І все ж таки завод Дюмлера програв, причина була дуже вагомою.
Пивоварні заводи: співвідношення сил у Катеринославі
Дослідники відзначають, що у губернському центрі не виготовляли коньяк та дорогі вина, їх привозили з інших територій. Щоправда, були спроби поміщиків робити вино з власних виноградників, але ці вироби не могли конкурувати з таврійськими. Ірша річ – пивоваріння. На початку 20 століття у Катеринославі визначилося 4 заводи, які намагалися утримувати позиції: Ботте, “Горний” Дюмлера, підприємство Полонського у фабричній слободі та заводи Подольського. Ще на лівому березі Дніпра, у селі Мануйлівка працював пивний завод Неймана, але обсяги там були не дуже великими. Про це дослідники дізналися з ділового листування місцевих поміщиків.
Потужності заводу Ботте
Найвідомішими називають підприємства Ботте і Дюмлера, обидва власники були представниками німецької національності. Завод Ботте мав більші потужності, виготовляв різні сорти пива, які продавалися далеко за межами губернії. Найвідоміші – “Пільзенське”, “Віденське” та “Бок-бір”. Великі партії постачали на станції Катерининської залізниці. Завод відкрився у 1873 році, Фердинанд Ботте обрав вдале місце: на розі Катеринннського проспекту (сучасний Яворницького) та Гімнастичної вулиці (Шмідта, згодом Степана Бандери). Власники мали понад 150 пивних закладів, склади й представництва у великих містах півдня України.
А ще – додаткові, як сказали б у 21 столітті, бізнес-проєкти: прибуткові будинки, магазини, кінотеатри, ресторан. Тому продажі були дуже активними. Обсяги виробництва пива від заводу Ботте складали 1837,5 тисяч літрів пива на рік. Ще випускали квас, мінеральну воду, штучний лід для напоїв. Окремо виготовляли фірмову тару. Крім потужного виробництва, власники мали чимало нерухомості у місті та право монопольного продажу. При таких можливостях конкурувати з Ботте було майже без шансів. Однак Ернест Дюмлер все ж таки спробував це зробити.
Особливості заводу Дюмлера
Завод Дюмлера значиться у дореволюційних довідниках, як “Горний”, до 1887 року це був завод Фолькмана, потім – Арона Тавровського. Розташовувався на Мандриківці, по вулиці Фруктовій. Цей район значився, як “Піски”, дослідники називають його найпершим поселенням села Кам’янське, бо у 1750 році там документально відзначено наявність православної церкви Різдва Пресвятої Богородиці. У 1910 році з’явився пивоварний завод Ернеста Готфрідовича Дюмлера, де працювало багато німців. Через це район люди стали називати німецькою колонією, хоча те не відповідало дійсності.
Випускали кілька марок пива, які мало відрізнялися від продукції конкурентів Ботте: “Пільзенське”, “Ідеал”, “Березневе”, “Столове”, “Віденське”, “Бок-бір”. Велика будівля на 4 поверхи складної конструкції була розташована біля причалу, куди з Дніпра підходили великі баржі і завантажувалися бочками з пивом. Товар розвозили по навколишніх селах. Вантажили у затоці Дніпра “Вовче горло”, тому іноді товар Дюмлера називали пивом з “Вовчого горла”. До речі, назва затоки виникла через гучне клекотіння води. Ще були версії про велику кількість на берегах вовчих ягід та часті навідування вовків взимку до цієї місцевості. “Вовче горло” 21 століття – це проїзд під залізничним містком наприкінці проспекту Гімназичного.
Конкурентна боротьба за покупця
Враховуючи потужності й можливості Дюмлера, не дивно, що він зумів потіснити на ринку дрібних конкурентів. У довідникових календарях “Весь Катеринослав” написано, що на Мандриківці ще працювали пивоварні заводи Подільського (орендував Полонський) та Тавровського. Але детальної інформації про ці підприємства українські дослідники відшукати не змогли. Обидва заводи – Ботте і Дюмлера – виготовляли різні сорти пива, фруктові та газові води. Фруктові води випускав окремий завод Дюмлера. Можливо, якби Ернест Готфрідович розробив нові рецепти та сорти, у нього був би шанс вирватися уперед, але цього не трапилося.
В чому була різниця між ними? Насамперед у тому, що Ботте робив ставку на високу якість, невеликі пляшки та солідні обсяги виробництва, а Дюмлер – на великі пляшки та сімейну диверсифікацію виробництва для свіжості продукції. Якість у Дюмлера теж була на високому рівні, але за обсягами й потужністю він таки поступався імперії Ботте. Першою чутливою поразкою для Ернеста Готфрідовича став результат Південноруської промислової, сільськогосподарської та кустарної виставки, яка проходила у Катеринославі у 1910 році.
Нагороди Південноруської виставки
За масштабами Південноруська промислова, сільськогосподарська та кустарна виставка цілком заслуговувала на звання міжнародної, бо у заході брали участь і представники країн Європи. Там представляли власну продукцію виробники всього півдня Російської імперії, під виставку виділили понад 100 павільйонів і всю територію сучасного парку імені Глоби. Тривала вона 100 днів. Про захід багато писали не лише російські, а й європейські газети. Звісно, такою нагодою прорекламувати свій товар скористалися і Ботте, і Дюмлер.
Відібрали найкращі сорти, викупили найпомітніші місця під павільйони, зробили гарне пакування… Але завод Ботте отримав срібну медаль, а Дюмлера – бронзову, що помітно похитнуло позиції на ринку. Писали, що справедливість рішення конкурсної комісії підтвердили містяни, які більше купували пиво Ботте. До речі, на виставці своє пиво представило ще одне катеринославське підприємство – акціонерне товариство “Вальдшлесхен”. Але нагород вони не отримали, та й іншої інформації при цих виробників не збереглося.
Фатальна помилка власника Дюмлера
Коли Ернест Готфрідович пізніше проаналізував ситуацію, то дійшов висновку, що дуже помилився з розміром пляшок. Річ у тім, що тара коштувала чи не дорожче пива, бо пляшки були фігурними, рельєфними, з позначенням сортів. А оскільки тара у Дюмлера була більшою, то й ціна ставилася вища, ніж у конкурента. Про це розповів журналістам видання “Dneprnews.info” співробітник Дніпровського історичного музею імені Яворницького Дмитро Романчук. Оскільки своєї маленької тари у заводу Дюмлера не було, власник вирішив використовувати пляшки заводу Ботте.
Це стало фатальною помилкою у веденні бізнесу. Конкурент одразу ж цим скористався. У всіх газетах і навіть на афішах з’явилися численні оголошення, що Дюмлер використовує чужу тару з усіма логотипами. Писали навіть, що конкуренти не лише розливають пиво, а й підробляють написи та печатки Ботте на корках. Це одразу ж обвалило ринок доходів і змусило Ернеста Готфрідовича надовго відійти в тінь. Можливо, ситуація з часом виправилася б. Але почалася Перша світова війна, потім – революція, громадянська війна… Відомо, що завод Ботте продовжував працювати навіть у ці тривожні часи. А Дюмлер згорнув виробництво. Пивоварня на вулиці Фруктовій припинила роботу у 1918 році, будинок згодом переобладнали під житловий. Єдине, що спадає на думку, вивчаючи цей давній конфлікт: бракувало заводу Дюмлера досвідчених маркетологів. Але ж історія не знає умовного способу.